27 БЕРЕЗНЯ
Міжнародний день театру
27 березня весь світ відзначає Міжнародний день
театру. Цей день став справжнім святом не тільки для акторів сцени, але й для
мільйонів глядачів.
Міжнародний день театру відзначається щорічно з 1962
року. Започаткований у Відні на 9-му конгресі Міжнародного інституту театру
(МІТ) при ЮНЕСКО в 1961 році.
На питання щодо походження театру немає та й не може
бути остаточної відповіді, оскільки поняття театрального мистецтва включає в
себе надзвичайно велику кількість різноманітних аспектів, кожен із яких
зародився як відносно самостійне явище й став частиною цілого лише пізніше.
Однак, незважаючи на це, можна виділити два основних шляхи розвитку архаїчних
зародків лицедійства, якими були магічні обряди й ритуали, з одного боку, та
практичні потреби людства (задля задоволення яких часто використовувалися знову
ж таки магічні елементи), з іншого боку.
Перші театри з’явились в Греції, згодом в Китаї,
Індії, а в X столітті з’являються зачатки Європейського театру. Слово “театр”
походить від грецького theatron, і означає місце для видовищ, а також місце,
призначене для показу драматичних творів мистецтва перед публікою.
Походження грецького театру пов’язане зі святами на
честь бога виноградарства Діоніса. Учасники процесій зображали свиту Діоніса і,
надягаючи козячі шкури, співали і танцювали (слово “трагедія” в перекладі з
грецької – “гімн козлів” ). На історичне походження театру вказує обов’язкова
участь у трагедіях хору, з яким спочатку вступав в діалоги єдиний актор,
пізніше кількість акторів збільшилася до трьох. Сполучившись з літературною
традицією, театр в класичну епоху з релігійних, народних уявлень перетворився в
самостійний вид мистецтва. Театралізовані вистави стали невід’ємною частиною
державних свят – Діонісій і Леней. Для них будували грандіозні кам’яні театри,
розраховані на тисячі глядачів.
Найбільш уславленими драматургами були трагіки Есхіл,
Софокл і Евріпід. Есхіл написав 90 п’єс, 13 разів він перемагав в драматичних
змаганнях. Його історична п’єса “Персидці” прославляє перемогу греків у війні
із загарбниками. Більшість древньогрецьких п’єс використовують міфологічні
сюжети, які автори вільно інтерпретували, виражаючи власні погляди. У Софокла
з’являється психологічне мотивування вчинків героїв. Наприклад, в “Антігоні”
головна героїня жертвує собою, але виконує етичний обов’язок: всупереч забороні
царя ховає загиблого брата.
Майстром комедії заслужено вважався Арістофан
(“Хмари”, “Оси”, “Жаби”). Драматичні твори древніх греків досі залишаються в
репертуарі багатьох театрів, вони неодноразово екранізувалися.
Театр займав помітне місце у повсякденному побуті
середньовічної людини, так що серед фігур середньовічних мешканців є не тільки
лицарі, купці, ченці, селяни, а й фігура актора – забавника та блазня.
Середньовічний актор був невід’ємною частиною суспільства; він розважав і на
подвір’ї замку лицаря, і на міській площі, і, навіть, у стінах монастиря. Без
актора не відбувалося жодної важливої події чи то ярмарок, чи свято, чи то
коронація, чи то приїзд іноземних гостей. Окрім світського театру існував і
театр духовний – його породила утилітарна потреба богослужіння: люди вже не
розуміли латину, вона була недоступна народу, тому слова богослужіння не просто
вимовлялися, але вони тут же й інсценувалися, обігравалися. Цей яскравий театр
еволюціонував, він вийшов з церкви на паперть, а потім і на соборну площу,
відмовившись при цьому від латини та перейшовши на загальнодоступну мову
натовпу. Розвиток середньовічного театру та фарсу разом з ним нерозривно пов’язаний
з містом та з його мешканцями, які були і акторами і глядачами. Театр не тільки
оголяв та розвінчував, а й попереджав, навчав. Причому це нерідко уживалося у
одному й тому ж фарсі. Коли саме зародився середньовічний театр сказати
складно, але у ХІІІ сторіччі створюються сцени та діалоги, що виводили на
поміст тих чи інших представників верст та професій, з’являються традиційні
фігури. Але ці сцени ще не наповнені напруженої інтриги, в них нема дії, хоча,
треба сказати, що вони користувалися повагою у глядачів. Однак такі сценки
підготували гарний ґрунт для подальшого розвитку комічного театру. На цьому
ґрунті і виникли мораліте – п’єси дидактико-алегоричного характеру, гостро
сатиричних п’єсок – соті та власне фарси .
Ренесансний театр почав свій шлях значно пізніше, ніж
література й образотворче мистецтво. Середньовічні театральні жанри – містерії
і фарси, залишалися основними до самого кінця XV століття. Лише в середині XVI
століття в Італії виникає перший професійний європейський театр епохи Відродження
– комедія “дель арте”, комедія масок. Спектаклі цього театру представляли
акторські імпровізації на основі дуже короткого, схематичного сценарію, з
вставними музичними і танцювальними номерами. Постановки нового театру, які
розгорталися на дерев’яних сценах, на площах міст, остаточно витіснили
релігійні містерії.
Однак глибоко зрозуміти свою епоху, виразити її ідеали
комедії масок було не під силу. Сучасний по суті театр зміг з’явитися, коли,
крім нових письменників, з’явилися і нові глядачі. Новий світогляд повинен був
проникнути в широкі кола народу, бо за своєю природою театр – мистецтво масове
і демократичне. Це потребувало значного часу, і тільки в кінці XVI – на початку
XVII століття настає розквіт театрального мистецтва, але вже не в Італії, а в Іспанії
і Англії. Так, в Англії Відродження практично не торкнулося архітектури,
образотворчого мистецтва, а проявилося в літературі і театрі. Вистави
користувалися бурхливим масовим успіхом. З’являються постійні театри, типу
“Глобуса” в Лондоні, приватні антрепризи. Провідними театральними жанрами були
драма і трагедія, які відповідали масштабу епохи.
Якщо біля джерел культури Відродження стоїть могутня
фігура геніального Данте, то завершує епоху не менш велична фігура Вільяма
Шекспіра (1564-1616). Існувало декілька джерел оновлення театру: старовинні
майданні видовища, народний епос, середньовічні легенди й історичні хроніки,
античні драми і міфи, ренесансна література. Саме творчість Шекспіра, зібравши
все воєдино, надала драматургії принципово іншого звучання.
У XVII столітті розгорталася творчість великих
драматургів – П.Корнеля, Жан Расіна, Ж. Мольєра. Театр часів класицизму
відзначає ряд характерних рис. У центрі уваги трагедії знаходився конфлікт між
обов’язком і почуттям, причому обов’язок повинен перемогти. При таких зовнішніх
формах п’єси головну увагу і Корнель, і Расін зосереджували на внутрішньому
світі, переживаннях персонажів. Писалися довгі монологи, які вимагали
особливого мистецтва декламації. Актори стали спеціально працювати над роллю, обговорювати
задум з автором. Зростають їх загальна культура, знання.
Сучасний європейський театр інтегрується не лише за
національними ознаками. Домінантою західних постановок є змішання
найрізноманітніших стилів і подолання кордонів стилістики, простору та гри.
Європейська сцена активно використовує елементи кіно, відео, art performance,
сучасної музики та літератури.
Сьогодні вона тяжіє до невербальних засобів
виразності, що значно спрощує інтегрування продукту в інші культури.
Під „сучасною” драматургією ми розуміємо не просто і
не стільки п’ єси, які зображують сучасність, а, передусім, твори пошукові,
адекватні подиху часу, тим змінам, які неминуче відбуваються у психології, у
відчутті світу. Ми розуміємо сучасний театр, як той, що відчуває з болем чи радістю
свій час і свій народ. Тому невипадково й назва „інтерактивний”, тобто такий,
який існує із своєю публікою у взаємозалежному відкритому процесі спілкування.
Багато століть театральне мистецтво не втрачає своєї
популярності, а навпаки розвивається і приносить нам радість. Театр має
виключно важливе етичне і художнє значення, несе в суспільство ідеї гуманізму і
добра, сприяє формуванню естетичного смаку, розширенню кругозору.
Театральне мистецтво України
Театральне мистецтво України бере початок з глибокої
давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З
11 століття відомі театральні вистави скоморохів.
У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи –
мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові
інтермедії.
У 1795 році був відкритий перший в Україні
стаціонарний театр у Львові. У Києві перший стаціонарний театр з’явився у 1806
році, в Одесі – в 1809, в Полтаві – в 1810.
Становлення класичної української драматургії
пов’язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві, та
Григорія Квітки-Основ’яненка, основоположника художньої прози в новій
українській літературі. Бурклеск та експресивність, поряд з мальовничістю та
гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного
театру в Україні.
У другій половині 19 століття в Україні поширився
аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність
корифеї українського театру – драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко
Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить
також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними
псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського.
Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і
режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія
Заньковецька.
Джерело: http://drpsklibr.at.ua
